Образ "морського ока" як складник символічного комплексу "вода" у слов'янських літературах

Abstract

Одним із засобів досягнення лаконізму літературного твору стало змалювання довкілля через уяву персонажа, що давало авторові змогу уникнути зайвих подробиць. Тому у світовій літературі кінця ХІХ – початку ХХ століть особливої естетичної вагомості набула художня деталь, яка в контексті розповіді часто підносилася до рівня символу. У цьому ключі символ можна трактувати як суб’єктивований образ об’єктивної дійсності, який виступає чинником концентрації багатьох ідей та асоціацій. Символічного змісту певні образи, відтворені у художньому творі, можуть набирати по-різному. Одним зі шляхів їх розвитку є застосування символічного образу за умов, коли зображуваний автором предмет сам собою є символом, тобто в його природному контексті. У цьому разі говорять про традиційну або архетипну символіку, усталені образи-символи, які історично закріпилися за тими чи іншими природними об’єктами, в істотних ознаках яких вбачали і вбачають аналогії з ціннісними проявами людського життя. У цій статті проаналізовано конотації фольклорного образу «морського ока» в українській та польській літературі зламу ХІХ–ХХ століть (на прикладі творчості Ольги Кобилянської, Казимежа Тетмаєра, а з сучасних авторів – Любові Забашти). Показано, що зазначений образ як складник великого архетипного комплексу «Вода» дає змогу літераторові ставити й розв’язувати численні екзистенціальні проблеми, зокрема взаємини людини та природи. Своїми творами – як віршованими, так і прозовими – письменники засвідчують, що тотемістичне світовідчуття, яке передбачає погляд на людину та природу як архетипне ціле, не занепадає разом із давньою міфічною свідомістю, а перебуває в стані постійного розвитку, набуваючи на різних культурних етапах нових, якісно відмінних форм, але які поєднує творче користування символами, зокрема образами чотирьох першооснов.